«Діти України» - мій авторський фотопроект  

Патриція, мама Яра 

Привіт сину!

Я хочу розповісти тобі нашу історію.  Вона розпочалася 25 лютого 2022 року.  Це був день народження твого тата і другий день цієї страшної війни. Вже після перших вибухів ми зрозуміли, що нам доведеться залишили свій затишний будиночок з квітами, котами, недоїденими макаронами та вирушити в дорогу.  Їхали ми до абсолютно незнайомих людей, які погодилися дати нам притулок.  

Знаєш, у цьому потязі мені хотілося їхати вічно і нікуди не приїжджати, бо я знала, що цей день буде прощальним для нас із моїм коханим, з твоїм татом.  Так і сталося.  Наступного ранку він пішов добровольцем на війну, щоб встати на захист. Тому що не міг залишитися осторонь, не міг просто спостерігати і нічого не робити.

Це був надзвичайної краси ранок. Ми обіймалися, а за спинами простиралися поля і сонце світило так яскраво.  І ми навіть не підозрювали, що в цей момент ти, сину, вже вибрав нас своїми батьками, і що ти  прийдеш в цей світ не дивлячись ні на що.  Ти такий сміливий, синочку!

Твій тато пішов, сонце сховалося, птахи перестали співати, все стало сірим і ми дуже затужили з твоїми братом і сестрою.  Не простий був час, але сміх рятував нас. Тоді ми постійно бігали у льох і грали там у «крокодила», і в «зламаний телефон» сидячи на буряках та картоплі.

А потім одного дня ти вирішив подати знак і повідомити про своє існування. Ось тоді я зрозуміла, що не можу більше ризикувати нашим з вами життям, тим більше що в мені вже билося нове серденько - твоє!

  Ми вирішили, що треба рухатися далі.  Але куди?  Ми ніколи не мріяли про еміграцію, тому жодного плану в мене не було.  Я просто сиділа з картою Європи та плакала.   

 Скільки було страху та розпачу, але думка про тебе підтримувала і зігрівала мене зсередини, синочку.   Ми зробили вибір та знову були в дорозі.  Ми ночували в таборах, на лавках у холодних наметах та на матрацах.  Дуже не простим виявився шлях. Але попри все, я побачила, наскільки чудовими бувають люди, як вони вміють піклуватися, не чекаючи нічого натомість.

 Невдовзі миопинилися тут, у гарному квітучому Дрездені, на порозі добрих людей, під захистом.  Дякую всім хто зміг дати нам притулок.  Хтось на день, хтось на місяць, а хтось і на 4 місяці.  Нам дали прихисток, годували і одягали, дарували іграшки і підтримували у ці важкі часи.  Ти не уявляєш скільки небайдужих людей ми зустріли!

Дні змінилися днями…І нарешті настав час тобі народитися та познайомиться з усіма нами, сину. Ти вибрав найкращий день -  бо випав самий перший сніг.  Я поклала твоїх брата і сестру спати і сказала їм, що зовсім скоро ви зустрінеться. Потім я взяла свій рюкзачок і поплелася до пологового будинку. Пам’ятаю, що дуже радісно було і хвилююче. І водночас дуже сумно, сину, самотньо, адже твого тата не було поряд. 

Він дуже хотів би бути з нами в цей день, я знаю.  але, на жаль, він не зміг  побачити твій перший вдих, почути твій перший крик, поцілувати  і потримати тебе на ручках. 

Я сподіваюся, що тато скоро обійме тебе, і мене, і нас і більше ніколи не випустить зі своїх обіймів.  А потім закінчиться війна та окупація і ми повернемося до нашого маленького славного будиночка, де ми не були вже 2 роки.  Ми познайомимо тебе з морем і з нашими котами, ми садитимемо помідори, ми будемо варити разом макарони і пити чай біля нашого вогнища, радіючи мирному спокійному життю.  

Все скоро буде, серденько, треба тільки ще трохи почекати.

  Віра, мама Адама    

Ми переїхали з сім’єю у Дрезден у середині серпня 2022 року. Я була на 28 тижні вагітності. Переїзд дався важко, але це був наш вибір.

Справа у тому, що всі попередні дітки (а це 3 дівчинки і 2 хлопчики) народилися передчасно. У хлопчиків була інвалідність. Ми знали,

що мав народитися хлопчик і я очікувала найгіршого. Навіть, у Кракові пережила пункцію (брали навколоплідні води на аналіз), проте аналіз тоді нічого тривожно го не виявив.

Перші 2 тижні, ми жили в знайомої німкені і були зареєстровані у таборі для біженців. Ми всі (6 людей) тулилися в одній маленькій кімнатці, але багато гуляли на свіжому повітрі. 

Потім ще місяць ми проживали у знайомої у квартирі (Ferienwohnung), яку вона здавала під Airbnb.

Поки в решті решт не опинилися у  таборі на Messering.  Ми були там єдиними українцями. Решта люди з Венесуели. Діти навіть навчилися трохи іспанської.

 Далі нам виділили 3-х кімнатну квартиру від Соціальної служби у якій ми досі живемо, та продовжуємо шукати постійне більше житло. 

Наш Адамчик народився 9 грудня абсолютно здоровим хлопчиком у повний термін.

Це стало для нас справжнім дивом. Тому що у грудні 2021 (за рік до того) в результаті нещасного випадку ми  втратили 9- річного сина Артура (у хлопчика була глибока розумова відсталість і аутизм).

Бог подарував нам нове життя.  Як кажуть німці - neues Glück,  neues Leben. Ми вдячні Дрездену за те, що ми тут.

  Оля, мама Марка  

Війна застала нас не вдома. За декілька місяців до повномасштабного вторгнення ми з чоловіком планували відпустку у Дрезден до дня народження мого племінника. За роки Ковіда і закритих кордонів бачитись з рідними у Європі доводилось не часто. Вагітність віщувала, що найближчим часом такі поїздки теж стануть рідкістю. Кидали монетку і так склалось, що взяли ми квитки на літак саме на ранок 23 лютого, щоб мати час для прогулянки ще й у Берліні. Ввечері 23-го лютого ми із рідними до пізньої години розмовляли і тішились зустрічі, а вже вранці наступного дня дізнались, що почалась війна. Так з одним рюкзаком у руках ми лишились в чужій країні і вже більше двох років не були вдома.

За цей час Дрезден домом не став, але дав  відчуття безпеки та певної стабільності. Тут народився наш первісток. За шість місяців було безліч думок, як же пройдуть пологи, чи я справляюсь без знання мови, чи не буде ускладнень? І коли настав цей день, все пройшло чудово: лікарі були чуйні і уважні, їх підтримка та досвід мали неабияку силу. За це я безмежно вдячна! 

Також подякувати хотілось би Grit Rötzer (секретар в Інституті теоретичної фізики твердого тіла) та її родині. Вона від самого початку допомагала із документами, всюди мене супроводжувала, в її будинку ми жили перші місяці до оформлення договору оренди квартири, вона допомогла знайти лікаря для ведення вагітності, а також допомогала з оформленням страховки для мене (в цьому випадку треба подякувати в принципі усьому персоналу інституту IFW).  І навіть зараз вона повідомляє про актуальні новини, що стосуються людей з 24 параграфом. Нам надзвичайно пощастило зустріти таку людину, без неї все було б врази і рази складніше.

Я з міста Херсон. З початку березня 2022 до 11 листопада 2022 місто перебувало під окупацією Росії, а після 6 червня 2023 року мій дім опинився під водою, внаслідок підриву Каховської ГЕС російськими військовими.

 Зараз вода зійшла і правий берег деокуповано, але місто досі знаходиться під масовими обстрілами кожного дня. На разі повернення додому виглядає малоймовірним.

  Наталя, мама Марійки  

Напад Росії на Україну був для нас шоком. Ми з Києва і чули перші вибухи одразу. В перший же день зібрали трохи речей і покинули столицю, поїхавши на захід України. Там прожили тиждень. Весь час читали жахливі новини і ховалися до підвалу в укриття під час сирен.

Зрозуміли, що немає безпечного місця в Україні, тому наважилися рухатися далі. Ми перетинали кордон з Польщею 14 годин пішки. Вдячні полякам, які зустріли нас з турботою. В таборі зрозуміли, що людей з України прибуває все більше, буквально кожну хвилину. Тому відпочивши добу, знову поїхали далі, щоб звільнити місце наступним.

В той день (08.03.2022) волонтери з Німеччини привезли гуманітарну допомогу до польського табору і були готові взяти з собою кілька пасажирів, повертаючись назад. З ними ми потрапили в Дрезден. Зовсім випадково. Просто тому, що саме ті волонтери їхали саме сюди. Вони ж знайшли нам житло під час дороги. Ми щиро вдячні пану Rüdiger за це. Також вдячні пані О.Mayor, що дала нам прихисток на перший місяць життя в Дрездені. А потім ще і допомогала в облаштуванні орендованого житла.

19.04.2022 ми мали термін до вже відкритого табору в Дрездені на Messe на зустріч з Ausländerbehörde. Заодно там ми відвідали лікаря…

Я погано почувалася, але по моїм симптомам мені запропонували зробити тест на вагітність… Так ми в таборі дізналися, що чекаємо на немовля. Нашій радості не було меж, але потрібно було турбуватися тепер не тільки за власну безпеку, а й за безпеку нашої дитини.

Народилася Марія (Marija) в клініці St. Joseph-Stift Dresden. Я без проблем народила з мінімальними знанням німецької мови (встигла трохи повчити поки була вагітною). Весь персонал був привітним і доброзичливим. Тому я відчувала тепло і турботу в клініці.

Марії вже більше року. Вона відвідує садочок, їй там дуже подобається. Любить танцювати і гратися разом з іншими дітками.

Ми неймовірно вдячні Німеччині за можливість бути в безпеці та мати можливості для адаптації.Та окреме величезне дякую за щасливий початок життя нашої доні.

  Тетяна, мама Святика  

Коли почалась війна, ми з сімʼєю вирішили виїхати з Києва в більш безпечне, як нам тоді здавалося передмістя, на дачу. 

Буча, Ірпінь, Гостомель, зараз всі знають що відбувалося там у березні… 

Ми опинились відрізані від зв’язку, під обстрілами, без світла і води, в холодному будинку під Ірпенем. Там ми з дітьми виживали майже три тижні в оточенні російських військ без світла, тепла, звязку та майже без їжі. Всі дороги були заблоковані, а навколо скрізь смертельна небезпека. Нам дивом вдалося виїхати в тому місці, де розстріляли більше 50 машин. 

В Німеччину Святослав приїхав разом з 2-ма старшими братиками  у мами в  животику.  А чоловік залишився в Україні допомагати.

Ми дуже вдячні Німеччині, яка допомогла Святику народитися здоровим, а старші діти отримали можливість рости і вчитися без тревог, небезпеки і обстрілів.

  Ольга, мама Ромчика  

Я приїхала з Тернополя в Дрезден на 6 місяці вагітності. І хоч Тернопіль виглядав безпечним містом, незважаючи на те, що місто знаходиться на заході країни, все ж таки виявилось важко жити в умовах постійних повітряних тривог, та проводити години, дихаючи підвальним пилом в укриттях. Дитина не має зростати в таких умовах…  Довелося залишити все: чоловіка, батьків, друзів і все своє життя та поїхати в Дрезден, у безпечне місце, де жила моя сестра Наталя. Я їхала сюди лише на два тижні, з одним рюкзаком, бо твердо була переконана, що за кілька днів війна закінчиться і я повернусь додому. Але війна не закінчилась…

Народжувати вирішила в Німеччині, в лікарні Йозеф Штіфт, чому дуже рада. Прекрасні умови, привітний та кваліфікований персонал зробили пологи справді приємним спогадом. А головне-мій син Роман народився в безпеці.

Спочатку було дуже важко, насамперед психологічно: без чоловіка з малою дитиною в чужій країні, бачити рідних по відеозв’язку і читати жахливі новини про загиблих дітей, обстріляні міста, смерть знайомих… Але тут моєю опорою стали сестра Наталя та її чоловік Нільс, які неймовірно багато допомагали, за що я їм дуже вдячна.

Крім них ми з Ромчиком постійно відчували шалену підтримку від українців та німців, часом яких навіть не знали. Це, мабуть, і зробило наше життя в Дрездені набагато легшим та приємнішим. Особливо хочу подякувати всьому Українському Дому, українській греко-католицькій церкві на чолі з отцем Богданом, координаційному центру, організаціям Мальтезе, Калеб, Кікла, Аусленддерат, сім’ям Дікерт, Андерсек, Маршал і Метьюс, Дітмансон, Льок.

Я щиро дякую всім, і також прошу про підтримку дітей, які зараз в Україні, адже вони потребують захисту і мають право на щасливедитинство.

    Віта, мама Адама     

…. 24.02.2022 …. Обірвалось все… Це були важкі дні, тижні… Покинута квартира… Важка дорога у невідомість… Ми з сином далеко від дому, чоловіка і собаки… Чужа країна, чужі люди, чужа мова, чужі правила… ВСЕ ЧУЖЕ…  

13 березня - День Народження чоловіка, я говорила з ним телефоном і плакала. Я не могла змиритися, що наша сім’я не разом… Я кажу: «Знаєш, яка моя найбільша помилка в житті? Це те, що я так і не народила другу дитину!» А він мені відповідає: «Так час же, ще є!» Ось так і наважилась… Змінились цінності.

Щось обірвалось, а щось зародилось всередині мене.

Але друга вагітність не далась легко, були свої перешкоди, наш старший син вже зовсім дорослий. Ми вирішили підійти до цього питання дуже серйозно.

Влітку 2022 я приїхала в Україну, в Запоріжжя і зробила повне обстеження організму. Після якого почула: «Завагітніти вже, нажаль, не вийде»  Я мала поліпи ендометрію. Треба було хірургічне втручання, лікування, відновлення і тільки потім знов обстеження і спроби завагітніти. Я була у відчаї… Чому, коли я наважилась на такий серйозний крок? Чому, коли я щиро забажала мати другу дитину? Життя подає мені ось такий «сюрприз»??? 

 Прийняла рішення, спробувати потрапити до гінеколога в Німеччині. По приїзду до Дрездена  3 жовтня 2022 мені пропонують термін до лікаря …. на 18 липня 2023. Ну вже скільки живу з тим поліпом, то ще зачекаю до 18 липня.

 В середині січня 2023 мене почало нудити, боліло все тіло, я хотіла постійно спати, мені було так погано, що я сама собі поставила найстрашніший діагноз… 

Накручувала я себе сильно, до лікарів не зверталась, бо знов таки боялась. Боялась почути, щоя права. А 6 березня 2023 у Запоріжжі - я дізнаюсь, що маю вагітність - 12 тижнів. Я питаю: «А поліп де?».

 А лікарка УЗД в третьому пологовому відповідає: «Поліпа я тут не бачу, а от вагітність дуже чітко видно».

Новорічна ніч, то була та сама ніч, коли … Коли я відпустила ситуацію …

 І саме в цей момент стався мій подарунок. Ця ніч подарувала намноворічне диво.
Рівно через 9 місяців,  2 жовтня 2023 - я народила сина.

Диво таки сталось, бо після всіх прогнозів лікарів, моя вагітність, то є 100% новорічне диво

  Вікторія, мама Мії   

Мене звати Вікторія, я з міста Тернопіль.

04.03.2022 на четвертому місяці вагітності я і мій трирічний синочок були змушені покинути рідний дім через початок війни. 

Дорога була дуже важка, добиралися  в Німеччину ми чотири доби. Неможливо описати словами, що було в душі на той момент. Біль, страх, розпач, невідомість… Пам’ятаю, я майже всю дорогу плакала, сильно переживала як я вагітна і з маленьким сином сама буду жити одна в чужій країні.

Приїхали ми в Дрезден 8 березня. Дякую моїй подрузі Роксолані за те, що знайшла нам німецьку сім’ю в Дрездені, яка нас прихистила. Я безмежно вдячна Стефану та Ані Вейднер (Stephan und Anja Weidner) за все, що вони для нас зробили. Ми з сином жили у їхньому домі, разом з ними. Вони нам дуже допомагали  і робили все, аби  ми почувалися добре. 

Вагітність проходила легко, ведення вагітності теж було приємним і спокійним. 

1 вересня народилася моя донечка Мія. Щастю не було меж в цей день і до сьогодні! Пологи пройшли швидко, можу сказати легко, в привітній атмосфері. Дуже вдячна за це персоналу клініки St. Joseph-Stift Dresden. 

Величезна вдячність Німеччині за все. Дякую!

  Людмила, мама Анни  

Перший місяць повномасштабної війни наша родина провела в селі Красна (Київська область). Майже кожного дня над селом пролітали літаки або гелікоптери. Майже кожної ночі ми чули вибухи. Було дуже страшно… В першу чергу ми з чоловіком боялись за своїх двох маленьких синів, за їхнє життя. Коли ми зрозуміли, що цей жах скоро не закінчиться, то вирішили, що потрібно їхати за кордон. На початку квітня 2022 року я з двома синами та своєю мамою приїхали в Дрезден. Доля нас звела з Julia Sasse та її чоловіком Peterom. Вони допомогли зробити перші кроки у житті в Німеччині та знайшли нам житло. Також вони познайомили нас з родиною Müller (Sylvia und Frank), які допомагали в багатьох питаннях з інтеграцією. 

  В кінці квітня я дізналась, що вагітна…  

 Новина викликала суперечливі почуття. «Чоловік в Україні, а я вагітна в Німеччині», «Що робити?», «Як все буде?» «А якщо…» Вимушене перебування далеко від дому, ще й без чоловіка, це був для мене стрес. Але дякуючи моїм новим німецьким друзям у нас зараз все добре.

14.12.2022 року народилась Анна. Julia Sasse була зі мною в цей день та підтримувала мене. 

З появою донечки, життя нашої родини набуло нових фарб. І так як діток тепер стало троє, чоловік з часом зміг приїхати до нас в Німеччину і родина воз’єдналася.   

Окреме «Велике Дякую» я хочу сказати своїй мамі, за її підтримку і велику допомогу моїй родині.

  Анна, мама Емілії   

Коли почалась війна я була на 5 місяці вагітності.  На той момент ми жили в Києві. 10 днів ми не наважувалися поїхати. Я сильно захворіла, кашель не проходив, а ставав тільки сильніше. Коли я зрозуміла, що до лікаря мені не потрапити і ліки в аптеці не купити, лише тоді вирішила виїжджати. Разом з подругою ми зібрали наші рюкзаки, а чоловік домовився про евакуацію. Евакуаційний автобус мав нас вивезти до Львова, але коли ми вже їхали, то стало зрозуміло, що нас везуть не туди. На той момент була лише одна дорога яку не обстрілювали і вона вела в іншій бік. Ми дізналися, що їдемо в Чернівці. Там ми не знали зовсім нікого. Дорога виявилась дуже довгою та виснажливою, біля 30 годин. Ми виїжджали з Києва під звуки вибухів, було дуже страшно. Нас привезли на пустий автовокзал в Чернівцях рано вранці, коли ще діяла комендантська година. Куди йти і що далі робити ми не знали, але в автобусі ми познайомились з дівчиною яка їхала в волонтерський центр, а потім збиралась до Німеччини.  І ми поїхали з нею в цей центр до волонтерів. Це було виробництво дверей де всі виставкові зали та офіси були переоблаштовані для прийому біженців. Там було багато матраців,  кухня, душ, чай і дуже хороші люди.

Я дуже їм вдячна. Там ми трохи перепочили та виспались. І вирішили виїхати з України.

7   березня нас підвезли до кордону з Румунією,  проходили його ми біля 4 годин.  Потім знайшли волонтерів з церкви які набирали людей в автобус і ми поїхали з ними. Ночували в церквах, де нас теж дуже тепло зустрічали, годували та давали все необхідне. Остання ніч з волонтерами була в Австрії на великому виробництві матраців. Ми спали у величезній виставковій залі, на новесеньких ортопедичних матрацах.

Увесь цей час ми намагались зрозуміти куди далі їхати, що робити. Знайомих тут у нас було не багато і більшість із них теж ще були у дорозі та повній невизначеності. Ми могли поїхати в Гамбург, до знайомих. Але я кепсько себе почувала і хотіла скоріше потрапити до лікаря. Дівчина з якою ми познайомились по дорозі у Чернівці, дала нам контакти інших українців яких прихистили в Радеберзі і вони знали ще одну німецьку родину, яка хотіла допомогти. Так ми і вирішили їхати сюди. В ніч з 12 на 13 березня нас зустріли на вокзалі Дрездена Олена, Наташа, Кароліна і Марайка з Крістіаном. Нас до себе взяла родина Кароліни. Вранці ми познайомились з її чоловіком Хайко та їх чудовою донькою Лотті. Згодом ми познайомились з братом Кароліни Крістофом та Яночкою. Ми сміло можемо назвати родини Кароліни та Крістофа нашою німецькою родиною. Вони прийняли нас як своїх рідних, допомагали і продовжують допомагати з усім. Ми їх дуже любимо та цінуємо. І продовжуємо дружити.

Перед народженням Емілії приїхала моя мама щоб допомогти мені.  Вона встигла дуже вчасно, за день до пологів. І була присутньою на пологах, і підтримувала мене там. Вона хотіла побути місяць чи два, щоб мені було трохи легше. Але як побачила Емілію вже не змогла повернутись в Україну та залишилась з нами.

Зараз Емілії 1 рік та 9 місяців. Вона вже може сказати німецькою  «найн» «данке» та «чууз». Вона маленька Україночка, але Німеччина стала для неї домом.

Ми дуже вдячні Німеччини та нашим німецьким друзям за все, що ви робите для нас та усіх інших українців. Я щаслива, що моя дитина не знає, що таке війна і може насолоджуватися своїм дитинством. 

  Наталя, мама Тетянки   

Для нас з чоловіком ця дитина дуже довгоочікувана.  Ми майже втратили надію, жили  разом 10 років, але ніяк не виходило народити спільну дитину.  У мене вже була старша донечка, а в чоловіка власних дітей ще не було. І тут раптом ми дізналися про довгоочікуваний сюрприз – мою вагітність.  Війна нас застала у той час, коли я вже готувалася йти у декретну відпустку до якої лишався місяць, тому виїжджати з міста я не хотіла (Ми жили в місті Миколаїв),  поки наш район  не почали дуже сильно обстрілювати. З вікон нашого дому ми бачили як горять будинки, де жили наші друзі.  Моя старша донька, на той час їй було 16 років, через нервовий зрив зовсім втратила апетит.  Від погляду на їжу їй ставало погано і нудило.

Через небезпеку в місті підприємство, де працював мій чоловік організувало  евакуацію жінок до Румунії.  Ми дізнались, що в одній з машин було вільних 2 місця, та вирішили доєднатися до евакуації. Це було найважчим рішенням  мого життя, бо маму та чоловік залишались вдома.  Дорога була дуже складною.  Ми виїжджали під обстріли міста, у вікно бачили як летять ракети.  Пройшли через довгі черги на кордонах. За 2 доби ми доїхали до нашої першої зупинки, це була Румунія де нас поселили у студентському гуртожитку. Там ми прожили 5 днів, потім поїхали далі до Німеччини.  

 На гірських серпантинах Румунії ми потрапили в аварію. Але все обійшлося, всі живі, постраждало лише авто.

Зупинились у найближчому місті від кордону.  Цим містом виявився Дрезден. В Дрезден ми приїхали у неділю пізно ввечері. Нас відправляли на ніч у школу, щоб наступного дня спробувати десь поселити.

Але жінка волонтер, запропонувала нам переночувати у її батьків у Банневіц. А зранку вони нам вже запропонували залишитися жити в них.  Дівчата з ким я їхала були впевнені, що до травня ми вже повернемося додому. Але, на жаль це нe справдилось.

Від шаленого стресу у мене почався діабет вагітних. Я різко почала втрачати вагу. Чоловік в якого ми жили допоміг мені з пошуком лікарів, домовився з пологовим будинком.

І слава богу Тетянка народилася вчасно і здоровою 3 червня 2022 року.

Я дуже вдячна Німеччині за допомогу і за те що моя донька не бачила війни.

  Олена, мама Софійки  

Мене звати Олена, мені 26 років, в Німеччину переїхала з міста Харків. Коли в Україні почалася війна мені було 24 роки, а моїй старшій дитині -  5 місяців. 

Пробудження 24.02.2022 напевно ніколи не забуду… Це були над гучні вибухи, пожежі, руйнування… Страх за життя дитини змусив нас залишити наш дім, де ми мали все… 

Шукаючи  безпечного місця для життя, ми опинилися у Німеччині, у Дрездені. Виснажені та розгублені, без допомоги волонтерів ми б не впорались з пошуком квартири та оформленням документів, це ще й був період  обмежень через COVID… 

 Коли сину виповнився рік я дізналася що вагітна, це була  саме дівчинка, як ми і мріяли. Я завжди хотіла мати двох діточок- сина та доньку, та якщо б не Німеччина ми б так і не наважились народити другу дитину, особливо в цей час, коли йде війна. Але нам знову допомогли, надали все необхідне, щоб я змогла народити нашу  донечку, яку ми назвали Софійкою. Життя в еміграції не просте, але ми щасливі.

Зараз я вивчаю німецьку мову, ми прийняли рішення залишитися в Німеччині. Коли настане час, та діти зможуть піти у дитячий садочок я хотіла б почати працювати у лікарні, так як я фельдшер по професії.

Світлана, мама Тимура

Моя сім’я жила в чудовій країні-Україні, у гарному місті Запоріжжі, до того часу, поки не почалася безжалісна, страшна війна.

 Війна забирає найдорожче у світі - життя людей, тому маючи трирічну доньку та носячи  під серцем ще ненародженого малюка, заради їх безпеки, мені довелося залишити чоловіка, дім та їхати туди, де немає загрози життю, не чути вибухів та волання сирен. Куди тікати? Хто допоможе?

 Тримаючи в одній руці рюкзак, а в іншій руку своєї доньки  ми з бабусею (моєю мамою) сіли на евакуаційний потяг переповнений наляканими людьми різного віку, дітками та домашніми  тваринами, які теж покинули свої домівки та тікали від війни. 

Це була дуже складна подорож…

  Через декілька днів виснажливої дорогими приїхали у місто Дрезден, в якому вже знайшла безпечне житло моя кузина із своїм сином, рятуючись від обстрілів та небезпеки рідного міста Києва. Ми влаштувалися у затишній оселі, яку нам надала небайдужа до нашої біди німецька сім’я. 

Почалося «нове» життя  у  новій країні: - мова, якою я не володію, нові люди, які нас оточують, нові правила, все нове…. Біль, сум, невідомість, що буде далі? Коли скінчиться війна? Чи буде куди повернутися? 

Час плине не зважаючи ні на що, і ось у вересні 2022 року у Німеччині народився наш чудовий синочок Тимур. 

Діти - це моє все, це сенс мого життя, їх посмішки дають силу рухатися вперед та віру у світле майбутнє без війни.  

  Даша, мама Кіри  

Мене звати Даша, я з міста Київ

В Дрезден я приїхала восени 2023 року на 7 місяці вагітності. Приїхала саме сюди, бо тут живе моя сестра і племінниця. 

Дpуг моєї сестри Роберт поселив мене в своїй родині. Він знав що дуже скоро народиться маленька дитина, і незважаючи на це взяв на себе таку відповідальність. Я дуже вдячна йому за допомогу з перших днів і до сьогодні, а також його другу Єнсу. Вони вирішили більшість питань моєї адаптації в Німеччині.

Час ішов дуже швидко і вже 20 грудня я народила чудову донечку Кіру.

Пологи були складні, та німецькі лікарі все робили дуже професійно і максимально комфортно для мене. Незважаючи на мовний бар’єр я почувала себе в надійних руках і повністю їм довіряла.

Зараз ми переїхали у власну невеличку квартиру і облаштовуємо з донечкою нове життя.

Я дуже щаслива, що моя дитина і я тут, в безпеці, дякую Німеччині від усього серця!

  Катерина, мама Ельміри  

Я і моя сім’я, так само як і вся Україна, прокинулися вранці 24 лютого 2024 року від звуків вибухів. В новинах повідомили, що Росія розпочала повномасштабний напад на Україну. Ми вирішили відправитися до бомбосховищ, де пробули тиждень. Та ставало лише гірше, тому ми вирішили залишити Україну та виїхати до Франції, де вже більше двадцяти років живуть наші друзі. Я виїхала разом з чоловіком та сином, якому на той момент було 3 роки.

 По дорозі довелося стикнутися з великими труднощами: ми не могли подорожувати вночі через страх обстрілів і змушені були залишатися на ночівлю у незнайомих людей. На кордоні з Польщею ми простояли 36 годин через величезні черги. Вже в Європі на 5 дні нашої нескінченної дороги ми вирішили зупинитися в одному з міст, щоб відпочити, бо були дуже виснажені. Сил їхати далі просто не було. Цим містом виявився Дрезден.

 Після невеликого відпочинку ми вирішили не їхати до Франції, а побути тут, бо сподівалися що за кілька тижнів все скінчиться. А з Дрездена до дому повернутися ближче. Але, все вийшло не так, як ми планували. Війна нажаль триває третій рік. Та вимушена еміграція зробила нам неймовірний подарунок. 

Я завагітніла, і 29 липня 2023 року в Дрездені народилася наша донька.

Я безмежно вдячна Німечинні за можливість моїм дітям знаходитись в безпеці і не чути звуки вибухів і повітряних тривог.